Монографію присвячено становленню і розвитку агрономічного грунтознавства в Україні, яке розглядає грунт як основний засіб сільськогосподарсього виробництва та предмет праці обовязково в контексті його певного еколого-генетичного статусу, функціонально повязаного з факторами грунтоутворення - важливими чинниками агрономічних властивостей та родючості. Висвітлено історично зумовлені періоди його розвитку. Показано велику неоднорідність земельних ресурсів як природно-економічного потенціалу внаслідок різноманітності їхнього компонентного складу стосовно зональності еколого-генетичного статусу грунтів. Доведено, що параметрично оцінити родючість грунтів не лише за багаторічними урожаями даних обєктів господарювання, а також і за властивостями грунтів, різних за еколого-генетичним статусом, неможливо. Визначено бонітентні параметри природної й ефективної родючості грунтів стосовно основних сільськогосподарських культур у межах провінцій у зональному аспекті. Обгрунтовано безперспективність пропозицій скорочення ріллі та визначення співвідношень угідь щодо раціонального використання грунтових ресурсів; проведення великомасштабного дослідження грунтового покриву як заходу забезпечення прогресу в розвитку сільського господарства, збільшення обсягів виробництва сільськогосподарської продукції на основі раціонального використання земельних ресурсів; спеціалізацію землеробства як захід формування збалансованого землекористування на підставі адаптивності до зональності грунтово-екологічних ресурсів вирощуваних культур для повної реалізації ними біологічного потенціалу та забезпечення ефективного і стійкого розвитку агропромислового комплексу.